Централізоване опалення у регіоні – звичайна справа для харків’ян. Робота комунальних служб у наш час сприймається як щось повсякденне, а якщо місцеві жителі і стикаються з проблемними ситуаціями, то зазвичай вони пов’язані з отриманням квитанцій, оплатою рахунків і зростанням тарифів. Але на початку ХХ століття ситуація була інша. Централізоване опалення тільки почало з’являтися в місті і дозволити собі його могли не всі. Тому близько 100 років тому опалення міських будинків було схоже на опалення сільських хатинок і для нього на Харківщині використовували печі. Далі на kharkiv.name.
Особливості печей у першій половині XX століття
До VIII століття наші предки будували в будинках печі, які працювали “по-чорному” – весь дим залишався в приміщенні, тому доводилося відчиняти вікна та двері. При цьому виходило тепло, тож господарі знову підкладали дрова. Потім почали практикувати робити отвір у даху для виходу диму і дерев’яний трубопровід.
До XVIII-XIX століття на Слобожанщині з’явилася вогнетривка цегла, яку почали використовувати для побудови трубопроводу. Саме ті печі стали прототипом печей, які опалювали будинки харків’ян близько 100 років тому. Конструкції початку XX століття забезпечували рівномірне нагрівання приміщення. Грамотно збудовані трубопроводи з цегли перешкоджали накопиченню диму в будинку.
У звичайних будинках харків’ян та мешканців харківської області облицювання печей було максимально простим. Конструкцію обмазували розчином із вапна, повторюючи це кілька разів на рік. Харків’яни, яким дозволяло матеріальне становище, виконували облицювання плиткою. При правильній експлуатації печі таке покриття служило довго.
У багатоквартирних будинках зазвичай будували котельні, з яких трубами тепло розходилося по всіх квартирах. У приватних будинках регіону були окремі печі – грубки, які розташовувалися посередині будинку. Планування більшості будинків на Харківщині було круговим, а кімнати були прохідними. У середині хати була грубка.
Печі у будинках харківської еліти та престижних закладах міста виглядали багатшими. Їх обкладали керамічним покриттям, прикрашали ліпленням. У міру того, як у місті ставало доступне централізоване газове опалення, харків’яни починали активно ним користуватися. Але зносити печі у своїх будинках вони не поспішали, тому до середини XX століття, коли будинки в місті були забезпечені центральним опаленням, харків’яни передбачали можливість використовувати печі.
Поява буржуйки
Після революції та інших політичних переворотів у 1917-1921-х роках, які спричинили розруху, харків’янам довелося освоїти такий вид печей, як буржуйка. Вони являли собою маленькі металеві конструкції на ніжках із кількома трубами. Перевага буржуйок – хороша тяга, завдяки якій опалювати можна було папером, соломою, хмизом і всім, що взагалі може горіти.
Буржуйки змінили архітектурний вигляд багатьох будинків Харкова у першій половині ХХ століття. Бляшані труби тягли під підлогою, по стінах і під стелею через усі кімнати. У важкий військовий та післявоєнний час буржуйки використовувалися для опалення будинків, підприємств, широко застосовувалися на фронті.
Жителі Слобожанщини навчилися робити буржуйки самі, використовуючи залізні бочки та цеглу. Але головним недоліком було те, що біля джерела тепла було спекотно, а вже на відстані кількох метрів – холодно. Тому буржуйки увійшли в історію Харківщини як тимчасовий спосіб опалення в умовах, коли використовувати звичайні печі було неможливо.
Сьогодні буржуйки повертаються в будинки та дачі харків’ян, але сучасні конструкції виконують декоративну функцію та застосовуються як запасний варіант опалення. А стандартні грубки, як і раніше, широко використовуються по всій Харківській області, але частіше як альтернатива газовому опаленню.